Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









ЦЕРКВА

 

III. Петро-Павлівська церква після 1917 року.

І хоч достовірність цього документа досі оспорюється, подальші події показали, що політика більшовиків щодо Церкви та церковнослужителів  повністю збігалася з настановами вождів пролетаріату. Про  це свідчать і деякі розпорядчі документи, що виходили із надр радянських спецслужб. Один з них - циркулярний лист №37 від 22 березня 1930 року "Про стан і перспективи церковного руху і чергові завдання органів ОДПУ", у якому були визначені конкретні  оперативні заходи "по ліквідації церковної контрреволюції". Квінтесенцією цього документа є теза про те, що "церковні організації перетворилися у суто антирадянські...". "Цей процес особливо різко виявляється на селі, де церковники нерідко є керівниками контрреволюційних організацій і угрупувань, організаторами і натхненниками масових куркульських виступів. Церква є по суті контрреволюційною організацією і виразницею соціальних верств, ворожих пролетарській диктатурі". При цьому наголошувалося, що в районах суцільної колективізації, де було визначено за доцільне закриття церков," усі попи, незалежно від течії, є тут озлобленими і активними ворогами соціалістичного будівництва.[20] 

Таким чином, у свідомості рядових співробітників ОДПУ в особі священика створювався образ запеклого ворога, як об"єкта їх фахової діяльності. А це значило, що ворогів потрібно знищувати з усією безжальністю диктатури пролетаріату. Так це і відбувалося.

За оцінками деяких істориків, з 1918 року до кінця 30-х років у ході репресій духівництва в СРСР було розстріляно або померло в місцях позбавлення волі близько 42000 священнослужителів. Значна частина з них мала українське походження.   Тільки на Полтавщині у 1929-1931 роках, коли чинилася розправа над Українською Автокефальною Православною Церквою, було репресовано 136 священиків. Ще 278 священиків та інших служителів культу були репресовані у 1936-1938 роках. Всього ж, за неповними даними, в роки  тоталітаризму жертвами політичних репресій на Полтавщині стали 487 представників церковної ієрархії, священиків, ченців, членів церковного активу різних конфесій, більшість з яких були заслані на Далеку Північ або розстріляні. Серед них зустрічаємо і прізвища  двох жителів Великого Хутора - Івана Копиці та Степана Устимовича.

Із матеріалів розсекреченої архівно-слідчої справи, яка зберігається в архіві СБУ м. Києва,  дізнаємося, що Копиця Іван Павлович, народився у 1876 році в селі Бобрівник Зінківського району Полтавської області. З 1919 по 1932 рік проживав у Великому Хуторі, де служив священиком при Петро-Павлівській церкві. Після закриття цієї церкви переїхав до міста Гельмязева, де з 1933 по 1934 рік також відправляв релігійні обряди. У  1935 І.П. Копиця знову повернувся до Великого Хутора і проживав тут до самого арешту, який був вчинений  17 жовтня 1937 року. Священику  були висунуті звинувачення в тому, що він таємно, без дозволу райвиконкому проводив релігійні обряди та в тому, що він агітував селян не продавати державі зерно.

25 червня 1939 року Полтавський обласний суд визнав І.П. Копицю винним у проведенні контрреволюційної агітації і засудив до   5 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах (ВТТ) та до поразки в правах на 3 роки (див. додаток 9). Його подальша доля невідома. І тільки 10 липня 1993 року прокуратурою  Черкаської області Іван Копиця був повністю реабілітований. Але його рідні про це дізналися тільки у 2010 році від автора цих рядків, якому вдалося розшукати не тільки матеріали архівно-слідчої справи на І.П. Копицю, а і його онука, Михайла Юхимовича Приймака, який живе у Великому Хуторі. 

Трагічно склалася  доля й іншого великохутірського священика Степана Петровича Устимовича. Він  народився 1863 року в селі Безпальче Гельмязівського повіту, а після революції   служив  священиком  Миколаївської  церкви в селі Скориківка, проживав у Великому Хуторі. 14 жовтня 1937 року його було заарештовано і звинувачено в контрреволюційній агітації. Зокрема, С.П. Устимович  був звинувачений в тому, що таємно вчиняв релігійні обряди та закликав колгоспників не допустити знищення у Великому Хуторі Петро-Павлівської церкви. Також йому інкримінувалося "перекручування змісту сталінської Конституції", яке полягало у таких висловлюваннях: "Немає потреби нам брати участь у виборах, адже комуністи обманюють на кожному кроці, і кого захочуть, того й призначать на керівні пости"; "Радвлада грабує майно заможних людей, колгоспи вигадані для наживи тільки керівників". [21]

3 березня 1938 року виїзна сесія спецколегії Полтавського обласного суду, яка проходила у Черкасах, розглянувши у закритому судовому засіданні справу   Степана Устимовича, визнала його винним у проведенні контрреволюційної агітації  і засудила до 3-х років позбавлення волі та до позбавлення політичних прав на два роки після відбуття покарання ( див. додаток 10). Але про те, як склалася подальша доля Степана Устимовича - нічого невідомо. Скоріше за все, як і багато інших ні в чому не винних людей, що потрапили у Молох репресивної сталінської машини,  він помер десь на чужині або був розстріляний напередодні Великої Вітчизняної війни.  Принаймні, у матеріалах кримінальної справи про його подальшу долю нічого не сказано.  І тільки 21 грудня 1992 року С.П. Устимовича  було реабілітовано за відсутністю в його діях складу злочину.

Знайомлячись із справами Івана Копиці та Степана Устимовича, не можна не відзначити їхньої громадянської мужності. Адже у ті роки обоє священиків уже напевне знали про те, чим може закінчитися їхня місіонерська діяльність і критичні висловлювання на адресу радянської влади. Попри це, вони не зрадили ні православної віри, ні свого обов"язку, а з гідністю прийняли всі випробування, які випали на їхню долю і з такою ж гідністю зустріли мученицьку смерть.  Можливо, саме завдяки цьому у 30-х роках минулого століття більшовики так і не наважилися остаточно зруйнувати  у Великому Хуторі  Петро-Павлівську церкву, хоча під час її закриття  активісти-безбожники розібрали на храмі дерев"яну  дзвіницю та  баню, а в середині  знищили церковне начиння. Саме ж церковне приміщення було пристосоване під комору колгоспу "Червоний Жовтень", завдяки чому і вціліло.

 Відновити діяльність Петро-Павлівської церкви вдалося тільки у 1942 році, коли село знаходилося під німецькою окупацією. Як відомо, на початку війни німецько-фашистські загарбники досить лояльно ставилися до віруючих і, намагаючись   здобути політичний уплив серед місцевого населення,  не перешкоджали відродженню ними православних церков. Тому за роки окупації тільки на Полтавщині було відкрито понад 300 храмів, більшість з яких належали до  Української Автокефальної Православної Церкви, а також до  так званої Автономної Православної Церкви. До якої з них  на той час належала  Петро-Павлівська церква, не відомо, але  з переказів літніх великохуторян ми знаємо, що священиком у ній на той час служив отець Ілля Міхей, який після початку війни переїхав до  Великого Хутора з Москви. Про це мені розповідала Марія Іванівна Ткаченко ( Сандига), яка тривалий час співала у церковній півчі і добре знала місцевого священика. Також відомо, що велика заслуга у відновленні богослужінь у Петро-Павлівській церкві  належить місцевому жителю Омеляну Михайловичу Сарику, який пізніше був  старостою церковної громади. Про подвижницьке життя цієї людини у статті  "Омеляну Сарику від Йосипа Сталіна" розповідала обласна газета "Черкаський край" за 6 травня 2005 року.

Однак у 1943 році після звільнення Великого Хутора від німецько-фашистських загарбників церква знову не працювала, бо в ній знаходився польовий військовий госпіталь, де лікувалися поранені бійці Червоної армії. А після передислокації госпіталю Петро-Павлівська церква відновила свою діяльність. Вже у 1993 році  місцеві жителі відшукали та впорядкували братську могилу воїнів, які померли під час перебування у церковному госпіталі й поставили над нею скромний обеліск. Також  вдалося  встановити імена окремих  бійців, що поховані у братській могилі, за яких тепер моляться у місцевому храмі.

Окрему сторінку в історії Петро-Павлівської церкви  складає післявоєнний період, коли після тимчасового затишшя, радянська влада знову розпочала репресії проти церкви та церковнослужителів, тільки тепер уже в завуальованій формі. Ці репресії проявлялися, насамперед, у   тиску на духовенство та віруючих, у закритті та знищенні тих церков, що вціліли у 30-х роках,  вдосконалені методів антирелігійної пропаганди. Так, 7 липня 1954 року  ЦК КПРС була винесена Постанова "Про значні недоліки в науково-атеїстичній пропаганді і засоби її покращення", якою  до антирелігійної пропаганди залучалося Міністерство освіти, Профспілки та ВЛКСМ. Вони мали проводити науково-освітню пропаганду матеріалістичного світогляду, спрямованого на "підвищення свідомості трудящих мас" і "поступове звільнення їх від релігійних забобонів".  А в  1959 році  у всіх вузах було запроваджено обов"язковий курс "Основи наукового атеїзму", програму для якого розробляли кращі "фахівці" Інституту наукового атеїзму та Вищої партійної школи КПРС.

Особлива роль у проведенні  атеїстичної пропаганди відводиться і середній школі. Відтак, школярам просто забороняли ходити до церкви, навіть з простої цікавості, а з тими, хто осмілювався порушувати цю заборону, проводили відповідну виховну роботу.

Ось якими спогадами поділилася з автором цих рядків  Віра Єфремівна Скоробагатько (Білоус), внучка того самого Омеляна Сарика, який  у 1942 році ініціював відновлення богослужінь у Петро-Павлівській церкві. У 1949-1959 році вона навчалася у Великохутірській середній школі й добре запам"ятала якими методами держава боролася з церквою та віруючими громадянами.

 "Я народилася в релігійній родині, де  Бог і духовність завжди були на першому плані, - розповідає Віра Єфремівна.- Уже з першого класу я уміла читати Псалтир старослав"янською мовою, бо цього мене навчив мій дідусь Омелян Сарик. Все, що заклали мені з молоком матері про Бога я пронесла через усе життя і пам"ятаю  до сьогоднішнього дня.  Так і своїх дітей та онуків виховую.

 Коли я була ще  школяркою, всі йшли на свята до церкви, особливо на Великдень. Я боялася лишатись вдома сама, тому мене теж брали з собою до церкви. А щоб там мене не знайшли комсомольці, дідусь Омелян садовив мене біля півчих, щоб не було видно. Але мене все одно знаходили, а в понеділок виставляли у школі  на посміховисько й питали чи не пробила я лоба, коли молилася Богові... Я не засуджую і не виправдовую, цих людей, бо вони були заручниками тієї системи, яка не визнавала Бога. Але були й ті, хто не хотів коритися тій системі і навіть чинив їй ненасильницький спротив. Пам"ятаю, як десь на початку 60-х років  у нас в хаті  була така розмова, що всі готувалися до стихійних перемін і говорили, що у Великому Хуторі мали закрити Петро-Павлівську церкву. Тоді головою колгоспу був Макар Богма, котрого скрізь возили  на автомобілі "Побєда". Він не хотів, щоб люди на   свята ходили до церкви, а всі гуртом бігли на роботу. І тому мали закрити церкву. Пам"ятаю   батюшку Іллю, котрий правив тоді в церкві, (очевидно йдеться про о. Іллю Міхея, який  був священиком Петро-Павлівської церкви, - В.К.).  Церкву огородили латами і оголосили, що  церква і держава - це різне. Мій дідусь там і ночував, щоб ніхто не нашкодив церкві, були й інші люди, які його підтримували. Наступного тижня він поїхав до Полтавської єпархії скаржитися на місцеве керівництво. Після цього партійне керівництво дало відбій і  церкву вже не зачіпали.

 Ще я пригадую, як часто на Великдень, коли усі збиралися іти до церкви освячувати паски,  нас, школярів, саме в цей  святий день посилали працювати - садити дерева. Парк, який  знаходиться біля церкви, був  закладений нами саме на Великдень: люди йшли з пасками з церкви, а ми працювали. Посадили дві машини саджанців. Дуже добре тоді було організована робота, особливо на Різдвяні свята та на Хрещення. Але, не зважаючи на це, місцевий священик ходив по хатах, писав Йордань і освячував помешкання великохуторян. Не минав жодної хати. Тільки там, звісно, де цього хотіли. Щоправда, хотіли не всі. Наприклад, вчителі боялися, що за це їх знімуть з роботи, тому  не відчиняли священику  дверей. Попри це навіть в учительських сім"ях пекли паски, іноді у вигляді звичайного хліба і варили яйця, але не фарбуючи їх, як це робили в інших родинах..."

Напевне, такими спогадами могли б поділилися й інші випускники великохутірської школи.  Особисто мені запам"яталися великодні чергування вчителів біля Петро-Павлівської церкви, під час яких вони виявляли тих учнів, що проявляли інтерес до релігійних свят. Для останніх така цікавість могла закінчитися виключенням з комсомолу або зіпсованою характеристикою, що фактично закривало їм шлях до вищих навчальних закладів.

Не дуже комфортно почували себе і самі священики, які знаходилися під постійним контролем органів КДБ та були обмежені у своїй діяльності. Та  попри всі перепони їхня діяльність у цей період, і навіть сама присутність мала велике значення, насамперед, для збереження серед місцевого населення духу православної віри і християнських традицій. Адже тривалий час Петро-Павлівська церква була єдиним (!) діючим храмом на території Драбівського району, у якому свої духовні потреби могли задовольняли не тільки жителі Великого Хутора, а й навколишніх сіл. Отож, священики, як і раніше, хрестили дітей (часто таємно), відспівували померлих, проводили богослужіння, а головне - несли у народ Слово Боже, яке не можна було зупинити жодними  заборонами.  Саме тому  маємо із вдячністю згадати цих людей та відати належне їхній подвижницькій праці. 

У цьому нарисі ми вже згадували про отця  Іллю Міхея, який служив у Петро-Павлівській церкві у воєнний та післявоєнний час. А літні великохуторяни ще пригадують як урочисто о. Ілля проводив святкові богослужіння і таїнства,  особливо на  Водохреща. На ставку Рудочка з льоду вирубували великого хреста, якого підфарбовували соком із червоного буряка, і потім священик здійснював  освячення води. Усіх дивувало те, що перед цим він розбувався і босоніж ступав на холодну кригу, символізуючи тим самим скроплення своїх ніг кров"ю Христа. Але після однієї з таких процедур о. Ілля  сильно захворів і йому  ампутували ногу, а невдовзі він помер. Похований у селі Безбородьки, де після війни він також служив у місцевій приходській церкві.

Після Іллі Міхея тривалий час настоятелем Петро-Павлівської церкви був священик Андрій Федотович  Могила, який був вихідцем із села Деньги Золотоніського району. Відомо, що перед цим він служив у Миколаївській церкві  села Сенківці, а після того, як її закрили, переїхав до Великого Хутора. Помер близько 1983 року і похований у селі Рождественському.

Деякий час у Великому Хуторі не було свого священика і церква знаходилася на замку. А потім приїжджі священики почали змінювалися з такою частотою, що великохуторяни  ледь встигали запам"ятовувати їхні імена. Зокрема, за спогадами літніх людей, один час священиком  Петро-Павлівської церкви служив о. Софроній (Шинкаренко), після нього - о. Григорій, о. Миколай, о. Олександр (Ткаченко). Втім, з різних причин  ці священики довго не затримувалися у Великому Хуторі, що звичайно ж підривало авторитет церкви і єдність церковної громади, яка переважно складалася з людей похилого віку.  До того ж, у  цей же час Петро-Павлівська церква була ще й кілька разів пограбована та ледь не спалена  невідомими зловмисниками. Але вистояла.

 У 1979 настоятелем великохутірського Петро-Павловського храму було призначено  випускника  Одеської духовної семінарії о. Сергія (Сергій Дмитрович Верзун 1949 р.н), який виконував священицькі обов"язки понад 10 років. При ньому на території церкви було збудовано цегляний будинок, зроблено ремонт самого храму. Але у 1992 році внаслідок церковного розколу о. Сергій змушений був залишити свою парафію і виїхати до Києва, де пізніше долучився до створення Української православної церкви (Київського Патріархату). У 1995 році він був возведений у сан    архієпископа, а згодом   був призначений керуючим Кіровоградською єпархією, архієпископом   Кіровоградським і Голованіським УПЦ (КП). У 1982 р. його  було нагороджено камилавкою,  а в  1985 р. - наперсним хрестом. Також  о. Сергій (Серафим) удостоєний вищих церковних нагород: Ордена Христа Спасителя, Ордену Святого Архистратига Божого Михаїла та Ордену святого рівноапостольного князя Володимира Великого ІІ ступеня.

Що ж до Петро-Павлівської церкви і її приходу, то вони залишилися у лоні Російської Православної Церкви, пізніше перейменованої в УПЦ (Московського Патріархату). У 1992  році новим настоятелем цього храму було призначено о. Миколу Гавелешка (1952 р.н.), який у  1982 переїхав до Великого Хутора із села Вашківці Вижницького району Чернівецької області. Певний час о. Микола працював у місцевому колгоспі й  заочно навчався у Київській духовній семінарії, яку закінчив у 1992 році. Того ж року  він був рукопокладений на диякона, а 5 червня 1992 року митрополитом Макарієм висвячений на священика.

Таким чином, історія великохутірської Петро-Павлівської церкви нараховує    понад 230 років, а її остання  будівля існує понад 118 років. За цей час церква стала не тільки центром релігійного життя, а й духовним  символом Великого Хутора, в якому тісно переплелися його не проста історія і життєві долі багатьох великохуторян. Отож, як і раніше, ідуть вони до цього храму зі своїми радощами і печалями, складають тут свої молитви, ставлячи свічки перед образами святих, які в обрамленні вишитих українських рушників здаються такими рідними і близькими. Особливо багато людей відвідують Петро-Павлівську церкву на  Великдень, Різдво, Трійцю, Благовіщення, а також на храмове свято Первоверховних апостолів Петра і Павла, яке відзначається тут щороку  12 липня.