Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









ЦЕРКВА

 

V. Історія Пелагеївської церкви після 1917 року.

  Тільки впродовж 1905–1907 рр. в Росії було зафіксовано понад 500 виступів селян (найрелігійнішої верстви населення) проти духівництва, включаючи убивства священнослужителів, руйнування церков і монастирів.[26] І хоч  Церква намагалася протистояти деструктивним суспільно-політичним  процесам, її зусилля не дали бажаного результату. А згодом усі вони були остаточно перекреслені Жовтневим переворотом, який привів до влади войовничих атеїстів на чолі з Ульяновим-Леніним.

 Для останніх  боротьба з релігією стала однією з провідних ідей.  Тому буквально наступного ж дня (8 листопада 1917 року) В.І. Леніним було видано “Декрет про землю”, згідно з яким Церква в цілому та парафіяльне духовенство зокрема позбавлялися права власності на землю. Усі церковні та монастирські землі сільськогосподарського призначення  перейшли до рук держави, а згодом  Комісаріатові освіти були підпорядковані й усі церковні школи. Наступним кроком став Декрет Ради Народних Комісарів про заборону Церкві здійснювати вінчання та вести метричні відомості. А 5 лютого 1918 року ( 23 січня за старим стилем) в Росії було видано “Декрет про відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви”, який на багато десятиліть визначив ставлення радянської держави до духовних інститутів та духівництва загалом. Цим же Декретом церква була позбавлена всього майна, яке оголошувалося народною власністю й переходило на баланс рад робітничих та селянських депутатів.

У цей  час в Україні розпочинається рух за церковну незалежність і вже 1 січня 1919 року уряд Директорії проголошує автокефалію Української Православної Церкви. Національно свідомі священики починають  створювати перші українські парафії, розпочинається українізація церковного життя, передусім,  переклад на українську мову богослужінь тощо. До 1924 року УАПЦ вже мала в Україні 30 єпископів, приблизно 1500 священиків та дияконів і біля 1100 парафій.[27] Зокрема, у Золотоніському повіті Українська Автокефальна Православна церква нараховувала 10 парафій, які були об’єднані в повітову церковну Раду, очолювану відомим церковним діячем Юрієм Міхновським (1868-1937).[28]  Відомо, що одна з парафій УАПЦ діяла у селі Жорнокльови, а інша – у сусідньому з Великим Хутором селі Скориківка. Проте відсутність єдності в церковному середовищі, а згодом і більшовицька інтервенція проти України перешкодили  становленню української Церкви.

Захопивши в Україні владу, російські більшовики та їхні “українські” соратники почали активно наводити порядки в церковно-релігійному житті, в тому числі запроваджуючи свої закони та підзаконні акти. Наприклад, 26 вересня 1922 року Наркомат юстиції вніс зміни до примірного Статуту релігійної громади, які суттєво обмежили її права. За цим статутом церковні громади не могли мати статусу юридичної особи, набувати майнових прав, укладати від свого імені угоди тощо. Також членам правління релігійної громади під страхом кримінальної відповідальності заборонялося допускати на свої зібрання осіб, молодших 18 років.

Осінню того ж року з"явився циркуляр НКВС, за яким анулювалися усі раніше укладені  договори з церковними громадами і останнім відводився місячний  термін на переукладення таких договорів та приведення своєї діяльності  у відповідність до примірного Статуту. У зв’язку з цим прихожани сільських та міських церков змушені були в терміновому порядку проводили збори і подавати до міжвідомчої комісії Полтавського губвиконкому  заяви на перереєстрацію своїх релігійних громад. У 1923 році такі збори відбулися й серед прихожан Пелагеївської церкви Великого Хутора, на яких було затверджено новий статут релігійної громади та вибрано її керівництво. Зокрема, засновниками релігійної громади стали: Тарас Григорович Падалка (36 років), Оксентій Євстахійович Гриценко (36 років), Наум Андрійович  Шинкаренко (32 роки), Пилип Андрійович Козлов (37 р.), Олександр Герасимович Сотник (42 р.), Пилип Федотович Полонський (38 р.), Федір Іванович Зоря (42 р.), Макар Семенович Куниця (23 р.), Федір Сидорович Мудрян (45 р.) та Федір Наумович Жук (33 р.). Через два роки до складу засновників релігійної громади приєдналося ще 40 осіб, а її головою було обрано Клима Удовиченка. [28]

Потрібно сказати, що на цей час (1925 рік) прихід   Пелагеївської церкви разом з жителями хутора Нова Бірючка, сіл Деркачівки та Кирсунівки нараховував 1442 душі. Священиком у цей час  тут служив  28-річний  В’ячеслав Палладійович Скітський ( обраний у 1921 р. після смерті Гаврила Сагарди), а його помічником був 40-річний Михайло Іванович Орлов ( обраний у 1923 р.)[29]  Та мабуть, їхнє служіння тут продовжувалося недовго, бо з кожним роком більшовицька влада посилювала тиск на духовенство та віруючих, що зрештою вилилося у відкриту війну проти Церкви та релігії.

У 1925 році в Україні було створено Спілку безвірників України (С.В.Б.У.) — республіканський філіал “масової” антирелігійної організації “Союз Воинствующих Безбожников СССР”. Того ж року почав регулярно виходити щомісячник “Безвірник”, а з 1929 року – газета “Войовничий Безвірник”. Головним завданням цих видань було проведення серед населення атеїстичної пропаганди та викорінення в громадян релігійного світогляду.

 Потрібно сказати, що на той час  Україна була найбільшим християнським регіоном СРСР,  в якому було зосереджено дві третини усієї релігійної мережі країни. Отож, не дивно, що ідеологи більшовицького  атеїзму приділяли цьому регіону особливу увагу. Про це свідчить хоча б той факт, що вже у  травні 1931 року на території України існувало 9543 осередки С.В.Б.У., які нараховували близько 1,5 мільйона членів, а також 600 тисяч “юних войовничих безвірників”.

На жаль, ця антирелігійна навала не оминула і Великий Хутір. Чи було у селі відділення  Спілки войовничих безвірників, на жаль, ми не знаємо. Але відомо, що ще на початку 20-х років у селі утворився комсомольський осередок, головними завданнями якого була  участь у місцевих господарчих кампаніях та проведення серед місцевого населення атеїстичної пропаганди.  Здебільшого, така пропаганда   базувалася на запереченні існування Бога та висміюванні християнських традицій, як пережитків минулого. Але нерідко  комсомольці-безбожники вдавалися і до відверто хуліганських дій.  Наприклад, одна із найстаріших жительок В.Хутора Параска Іванівна Свистільник (1914–2009), розповідала, як на Великдень комсомольці колгоспу “Незаможник” перегороджували мотузкою вхід до Пелагеївської церкви, а тим, хто виходив з приміщення, ставили підніжки. Напевне,  серед них були й ті, хто пізніше трощив  церковні ікони та  руйнував приміщення храму. І хоч цей злочин залишився не розслідуваним, деякі із святотатців  жорстоко поплатилися   за свої дії: хто  власним здоров’ям, а хто й життям. 

Ще одним інструментом проведення антирелігійної політики були так звані Комітети незаможних селян (КНС), діяльність яких контролювалися і спрямовувалися районними організаціями ВКП(б). Крім зміцнення в селі радянської влади та  допомоги державним органам у проведенні продрозкладки у їх завдання входило і проведення антирелігійної пропаганди, яка згодом вилилася у закриття та знищення церков. І хоч це робилося руками місцевих активістів, по великому рахунку, головним винуватцем цих злочинів є партія більшовиків, на совісті якої знищення не тільки Пелагеївської церкви, а й багатьох інших православних храмів по всій Україні.

Тут треба розуміти, що намагаючись нав’язати суспільству свою безбожницьку ідеологію, більшовики руйнували не тільки церкви і віру в Бога, а й віру у святість людського життя, повагу до вікових християнських  традиції, духовний зв’язок між різними поколіннями селян і навіть між батьками та дітьми.  Дуже показовим у цьому плані  є той факт, що один із синів великохутірського священика Гаврила Сагарди — Серафим Гаврилович Сагарда (1904-1942) був у селі одним з  перших організаторів комсомольської організації, активістом радянських кампаній, а в середині 30-х років навіть очолював сільраду.[30] І хоч ми не маємо прямих доказів, які б свідчили про його причетність до участі у антирелігійній кампанії, на це вказує уже сам факт його членства у комсомолі та те, що на початку 30-х років сільська рада була під повним контролем представників місцевого осередку ВКП(б). Сам Гаврило Михайлович Сагарда не дожив до цього часу, бо помер на початку 20-х років і був похований біля Пелагеївської церкви, а наприкінці 50-х років його прах було перенесено до Петро-Павлівської церкви.

Як уже було сказано, Пелагеївську церкву було закрито у 1930 році, після чого кілька років вона стояла кинута напризволяще. А в 1936 році дерев’яне приміщення церкви місцеві жителі почали розбирати на дрова та будівельні матеріали, в результаті чого у 1937 році вона була остаточно зруйнована і зникла з лиця землі. Разом з цим було зруйновано і традиційний уклад селянського життя, який з давніх-давен базувався на вірі в Бога та повазі до християнських цінностей і традицій. Натомість радянська влада почала активно нав’язувати селянам свої “цінності” і традиції, які активно пропагувала місцева преса. Наприклад, у газеті “Червоний Жовтень” за 15 січня 1931 року зустрічаємо таку замітку:  “Комсомольський осередок В.-Хутірської артілі “Незаможник” рішив відзначити старе свято різдво ударною працею. Комсомольці на перший день “свята” взялися очистити 400 пуд. посівматеріала. Утворили бригаду, яка по бойовому працювала зранку 7 січня. Перечислили 425 пудів зерна. Свою постанову осередок перевів у життя. Осередок обіцяє і далі енергійно працювати над підготовкою до весняної сівби.”

  Поширенню пролетарських цінностей  слугував і сільський будинок культури, який був збудований   у Великому Хуторі ще у 1927 році (він називався будинком колективіста). У ньому заїжджі і місцеві агітатори   читали лекції про шкоду релігії, пізніше крутили кіно і давали вистави.  Але цей “храм пролетарської культури ” простояв не довго, бо у 1943 році  був спалений фашистами. Відбудовувати його після війни  не стали, а в 1967 році “на відзнаку 50-річчя Великої Жовтневої Соціалістичної революції та  встановлення Радянської влади на Україні” колгоспом “Гвардія” (голова колгоспу В.А. Козачок) у Великому Хуторі  було збудовано новий будинок культури, який діє і сьогодні.

 Символічно, що ділянку для будівництва цієї споруди було обране всього за сотню  метрів від того місця, де стояла Пелагеївська церква, і де знаходився сільський цвинтар. Тому у 60-х тут розпочалися масштабні земляні роботи, в результаті яких було повністю знищено не тільки залишки церковного фундаменту, а й кілька церковних поховань та колективне військове поховання, яке знаходилося тут з незапам’ятних часів. Старші жителі Великого Хутора дуже добре пригадують ті події, і те, як вириті із землі кістки  були безцеремонно зібрані у  ящик і без будь-яких почестей закопані (!) десь на діючому кладовищі. Чомусь тоді нікому не спало на думку викликати фахівців і якщо не для історії, то бодай для власної цікавості з’ясувати: а кому ж належали ті поховання і до якого часу вони відносилися. Тепер про це можемо лише здогадуватися. Однак, судячи з того, що біля храмів ховали лише священиків та церковнослужителів або людей, які мали перед церквою значні  заслуги, можна стверджувати, що це були далеко не рядові поховання. Цілком можливо, що одне з них належало колишньому управителю великохутірської економії кантакузінських маєтностей Микиті Андрійовичу Ашаніну, який фінансував будівництво церкви, і, напевне, знайшов біля неї свій останній спочинок. Принаймні, на це вказують кілька характерних предметів, які за спогадами очевидців, були знайдені у одній з розкопаних могил: шабля, залізні ґудзики тощо. І хоч це лише припущення, яке не має твердого підтвердження, воно не позбавлене логіки, а тому заслуговує на увагу, як ще один штрих до історії Пелагеївської церкви та її служителів...

Сьогодні про існування у Великому Хуторі Пелагеївської церкви нагадують хіба що місцеві перекази та легенди, а на тому місці, де  вона стояла, й де колись молилося і христилося  не одне покоління великохуторян, немає ні пам’ятного каменя, ні навіть хреста. І робиться сумно від того, що ось так байдуже, не по-християнськи, мої земляки ставляться до своєї минувшини, до історичної пам’яті, яка ні  до чого їх не зобов’язує. Ще сумніше від того, що таку ж позицію займає і керівництво великохутірської сільради, до якого я звертався у 2009 році з проханням дозволити за власні кошти встановлення  на місці зруйнованої церкви пам’ятного хреста, але так і не отримав на нього відповіді.

Мабуть, потрібно ще багато часу для того, щоб наше суспільство вилікувалося від цієї байдужості і усвідомило свою відповідальність перед власною історією та  власним сумлінням. Бо час, як відомо, в таких випадках — найкращий лікар, а для когось і  суддя.

 

 * Пелагея (в церковному написанні Пелагія, у просторіччі – Поля, Поліна) — в перекладі з грецької мови означає “морська”. Цим ім’ям були названі святі діви – Пелагія Тарсійська і Пелагія Антіохійська, які постраждали за Христа в часи царювання жорстокого імператора Діоклетіана (248-305 р.р.) У V столітті  це ім’я прославила ще одна християнська подвижниця – преподобна Пелагія. Як свідчать церковні джерела, за життя вона вирізнялася неймовірною красою і до прийняття  християнства вела легковажний, розпусний  спосіб життя, через що її ще називали блудницею. Але після того, як Пелагея зустріла  Іліопського єпископа Нонна, її  життя різко змінилося. Проникнувшись проповіддю святого Нонна, Пелагія покаялася у своїх гріхах і під виглядом хлопця постриглася в монахи. Влаштувавши собі келію на Еліонській горі, вона затворилася від зовнішнього світу і до кінця своїх днів вела суворе монаше життя в пості і молитві. Жителі навколишніх місць вважали її за монаха Пелагія і тільки після смерті з’ясувалося, що  померлими монахом була жінка.

Пам’ять святої Преподобної Пелагії Православна церква відзначає 21 жовтня. Цей день також вважається храмовим святом у “гвардійській” частині  Великого Хутора.