Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









ЦЕРКВА

 

VI. Час збирати каміння.

Отож, це знання підштовхувало мене до подальших пошуків, а усвідомлення відповідальності перед минулими поколіннями своїх предків і земляків надавало їм особливого, майже містичного значення. І ця містика таки справді проявилася. Хоча б у тому, що одного прекрасного дня мені вдалося знайти свідків, які вказали на точне місце, де знаходилася Пелагеївська церква, а також  допомогли відшукати кілька ікон з цього храму, цілих і неушкоджених. Ще однією сенсаційною знахідкою стала хата по вулиці Благовісній (на кутку Козлятина), яка, як з"ясувалося, була збудована з церковного дерева, тобто брусів і дощок, що залишилися після зруйнування Божого храму.

 

Як пригадує корінний житель Великого Хутора Григорій Іванович Нижник, 1931 р.н. (його батько Іван Остапович після революції був церковним старостою), дерев"яна Пелагеївська церква стояла за кількасот метрів від їхньої хати, трохи вглиб від того місця, де нині стоїть напівзруйноване приміщення колишньої електромайстерні. Раніше там було кладовище і церковний майдан, а нині ростуть клени, висаджені у 60-х роках минулого століття під час закладення парку. Від церкви не залишилося й сліду.  А тому усі спроби знайти на тому місці уламки церковного фундаменту чи інші залишки храмової споруди не принесли успіху.

За словами Григорія Нижника, ще у 1936-37 роках добротне приміщення церкви включно з фундаментом було розібране на дефіцитні тоді будівельні матеріали. А вже у післявоєнний час те місце, де знаходилася  церква, церковна сторожка і кілька церковних поховань з надгробками,  було ретельно розрівняне бульдозером  під висадку майбутнього парку.

Таким чином, радянська влада замітала сліди одного із своїх найбільших злочинів, вчиненого проти  історії і духовної пам"яті великохуторян.  Втім, повністю стерти з людської пам"яті спогади про Пелагеївську церкву їй так і не вдалося.

Григорій Іванович Нижник пригадує, що  церква стояла на невисокому цегляному фундаменті, і ще дітлахами, граючись в піжмурки, вони ховалися під храмом. Також, за його спогадами,  церква була  огороджена штахетним парканом і мала високу баню та дзвіницю, куди вони також забиралися, щоб оглянути з висоти місцеві околиці. Це повністю збігається з описом церкви, який міститься у кліровій книзі Полтавської губернії за 1912 рік: "Пелагіевская цр., дерев., в одной связи  с колокольней, холод., постр. 1870 г. ..."

- Коли церкву вже почали розбирати, - розповідає далі Григорій Іванович,- ми з братом залізли на дзвіницю і хотіли зняти з неї дзвона. То той дзвін упав і сильно прибив брату великого пальця. Отакий нам був поданий знак... Дзвона ми вже більше не чіпали, але принесли додому кілька ікон, які залишалися в церкві.

"Ці ікони зберігалися у нас на горищі аж до початку 90-х років, - доповнює Григорія Івановича його дружина Ольга Григорівна, -   Тоді ж одна  з них із зображенням Матері Божої була передана нами до великохутірської Петро-Павлівської церкви, а іншу - святого Миколая, передали до скориківської Миколаївської церкви, яка відновила свою діяльність у 1991 році".

Як я пізніше переконався, згадані ікони таки справді знаходяться у цих храмах і, можливо, їх там набагато більше, ніж ми сьогодні знаємо. Адже коли розбирали Пелагеївську церкву, до неї приходило багато людей, які забирали з собою ікони чи інші церковні речі й таким чином рятували їх від знищення. Як тепер з"ясувалося, серед них був і Юхим Пантелійович Сандига (1901 р.н.), який врятував  дві ікони "Вознесіння Хрестового".  Його донька Надія Юхимівна Куниця (1935 р.н.) розповіла, що у 1942 році, коли у Великому Хуторі відновилася діяльність Петро-Павлівської церкви, одна з цих ікон була передана до згаданого храму і досі  знаходиться в ньому праворуч від вівтаря. Інша ікона із зображенням Ісуса Христа та одинадцяти його апостолів зберігається в неї вдома як сімейна реліквія. Скоріше за все, ця ікона була частиною іконостаса Пелагеївської церкви, який був знищений разом із церквою. І те, що вона збереглася до нашого часу, причому в досить гарному стані, інакше, як дивом, назвати не можна. 

 Насамкінець, зазначу, що  Надія Юхимівна Куниця і її онук Микола пообіцяли передати цю ікону туди, де вона колись і була, тобто в Пелагеївську церкву, якщо, звичайно, вона колись буде відбудована. І сказано це було абсолютно щиро, без будь-яких вагань.

Так що і тут комуністичній владі не вдалося  повністю  знищити духовну пам"ять великохуторян, яка сьогодні поступово відроджується. Під час спілкування із своїми земляками - і старшими, і молодшого віку -  не раз доводилося чути думку про те, що добре було б відбудувати Пелагеївську церкву або хоча б збудувати на її місці невелику капличку. Це було б по-християнськи. Але, враховуючи теперішній стан більшості жителів Великого Хутора (і духовний, і матеріальний), розумію, що поки що це  нереально. Тим більше, що у селі вже є одна діюча церква, яку втім  регулярно відвідують лише одиниці великохуторян. Отож, будувати для них ще один храм, у який ніхто не ходитиме, мабуть, немає потреби. А от  встановити на місці Пелагеївської  церкви пам"ятного хреста або капличку, яка нагадуватиме і теперішньому, і майбутньому поколінням про те місце, де колись молилися і хрестилися їхні предки,- просто необхідно.  І це не тільки моя приватна думка, а й думка тих великохуторян, які  вже взялися  втілювати її в життя: Михайла Коваля, Бориса Омелюха, Миколи Куниці та інших.

Наразі стоїть питання про створення, а точніше, відновлення у Великому Хуторі церковної громади Пелагеївської церкви, яка й візьме на себе організаційні клопоти з увіковічення пам"яті про цей храм. Своє благословення на цю справу вже дав настоятель великохутірської Петро-Павлівської церкви о. Микола Гавелешко, який готовий і освятити меморіальне місце. А тому відразу ж після цього члени ініціативної групи  почали шукати  підходящу деревину, бажано дуба,  з якого можна було б витесати великого хреста та встановити його на місці зруйнованої церкви.   Та тут несподівано знову трапилася ще одна майже містична історія, яка дещо скорегувала намічені  плани.

 Під час спілкування з жителькою Великого Хутора Євдокією Андріївною Ревою з"ясувалося, що у селі ще й досі є хата, яка була збудована з церковного дерева, і кращого матеріалу для виготовлення хреста не треба й шукати.  Тим більше, що теперішні власники цієї хати, подружжя Григорія та Ірини Лістрових, вже почали її розбирати й погодилися надати необхідну кількість будівельного матеріалу - дубових сох, які понад 70 років служили підпорою селянського помешкання. З"ясувалося, що воно  було збудоване ще у 1937-му році  Наумом Андрійовичем Шинкаренком, батько якого до революції був старостою Пелагеївської церкви. Сам Наум Андрійович (1890 р.н.) у 1925 році значився серед засновників Пелагеївської церковної громади, а у 1937 році працював бригадиром колгоспу "Незаможник". Очевидно, після того, як церква була розібрана, її дерев"яні конструкції  були передані на баланс колгоспу, а вже він використовував їх як матеріал для житлового будівництва. Принаймні, сьогодні відомо, що з того матеріалу була збудована не одна, а декілька житлових будівель, зокрема,  хата на кутку Півнівщина, яка належала Миколі Піскуну, а пізніше - Савці Прокоповичу Реві. Нині  цього помешкання вже немає, але Євдокія Андріївна Рева (невістка С.П. Реви) пригадує, що дубові сохи, на яких воно трималося, були настільки твердими, що в них не можна було забити цвяха. Кажуть, нібито для будівництва Пелагеївської церкви використовували морений дуб, який багато років пролежав у воді і через те набув особливих надміцних властивостей. А це говорить про те, що церкву наші предки будували не тільки для себе, а й для майбутніх поколінь, тобто - на віки. І коли б не більшовицький переворот та розв"язана більшовиками війна проти релігії,  вона обов"язково достояла б до нашого часу.

Сьогодні про те, який вигляд мала великохутірська Пелагеївська церква, ми можемо судити лише за її картонним макетом, який зберігається у Великохутірському краєзнавчому музеї та з малюнків колишнього директора цього музею Олександра Андрійовича Дорошенка. На жаль, ні в музеї, ні в архівних установах не збереглося жодної фотографії чи креслення цієї церкви, та й невідомо, чи були вони взагалі. Та це вже й не дуже важливо. Головне, що  ця церква збереглася в людській пам"яті, у народних переказах і навіть в легендах, які передають великохуторянами з покоління в покоління. Одна з них говорить про те, що й після того, як у Великому Хуторі  була знищена Пелагеївська церква, на її місці вночі ще лунали божественні співи невидимого хору. А віруючі люди пояснювали, що то ангели справляють службу Божу на небесному престолі, який і досі стоїть на місці зруйнованої церкви непорушною духовною твердинею.

Хочеться вірити, що  свою твердиню збудує і нинішнє покоління великохуторян.  Бо настав час збирати каміння.

 Віктор Козоріз.

В.Хутір-Харків.