Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









ЦЕРКВА

 

II. Петро-Павлівська церква і її служителі

 Тут потрібно зазначити, що йдеться саме про заснування церкви, як релігійної організації духівництва і віруючих, а не про появу будівлі, в якій відбуваються християнські богослужіння. Цілком очевидно, що ці два підходи суттєво  різняться між собою. Адже в першому випадку ми маємо на увазі час, з якого бере свій початок нерозривна храмова традиція, а в другому - час коли з"явилася конкретна культова  споруда, архітектурний об"єкт, який з часом міг зазнавати  перебудови. Попередні  дослідники чомусь орієнтувалися саме на останнє визначення, а тому вік  церкви рахували від того часу, коли з"явилася її остання будівля. Насправді ж Петро-Павлівська церква має набагато глибшу історію, яка, на жаль,  тривалий час залишалася поза увагою. Тому намагання відновити справедливість у цьому питанні й привело мене до пошукової роботи, яка дала дуже цікаві результати.

Отже, перша відома на сьогодні  документальна згадка про Петро-Павлівську церкву відноситься до 1776 року. Саме цим роком датується найдавніша сповідальна книга цієї церкви, виявлена мною у державному архіві Полтавської області. Згадана книга містить запис про те, що церква святих Первоверховних апостолів Петра і Павла містечка Великого Хутора відносилася до Пирятинської протопопії Київської єпархії, а служило при ній на той час аж сім духовних осіб - три священики: Михайло Федорів (45 років), Андрій Лісовський (40 років), отець Василь ( 44 роки), а також їхні помічники: дяк Максим Орел (27 років), паламар Андрій Нечай (32 роки) та ще дві  особи, які згадуються серед служителів Петро-Павлівської церкви як "школняни" - Антон Моїсеєв (20 років) та Микита Яковлєв (24 роки). [3]

На перший погляд, така кількість духовних осіб для невеликої сільської церкви  виглядає дещо незвично. Але цьому є своє пояснення. Справа в тому, що на той час прихожанами цієї церкви були виключно румунські та болгарські переселенці, які прибували  в Російську імперію за урядовою програмою і осідали на вільних землях. У 1769 році частина  іноземних переселенців з"явилася і поблизу Великого Хутора, де ними була заснована своя колонія. Тоді ж переселенці почали вимагати від урядових осіб створення умов для задоволення своїх матеріальних та духовних потреб, серед яких  на першому місці було й питання про будівництво церкви. Зокрема, з таким проханням великохутірські колоністи  зверталися до генерал-губернатора  Малоросії графа Петра Рум"янцева, який опікувався  переселенською політикою. Але після того, як у Великому Хуторі побувала спеціальна комісія, що вивчала на місці скаргу колоністів, П. Рум"янцев дійшов висновку, що "Строение церкви вновь в сем селении излишнее для них было бы, поелику малое число их не в состоянии собою оную пристойно содержать".[4] Натомість колоністам було запропоновано відвідувати Пелагеївську церкву, де б у визначені дні та часи їхні священики могли проводити богослужіння грецькою мовою.    (Детальніше про це розповідається у нарисі "Як у Великому Хуторі з"явилася Волощина?»).

І все ж іноземні поселенці  продовжували наполягати на будівництві на території своєї колонії окремої церкви, де б вони могли вільно задовольняти свої духовні потреби. Втім, можливості для цього  з"явилися тільки у 1775 році, коли великохутірські та драбівські землі де-факто перейшли у власність царського фаворита  Петра Завадовського. Зрозуміло, що отримати у власність частину державної власності, якою тоді були названі землі,   Петро Завадовський міг лише за сприяння високих покровителів. І вони в нього були. Насамперед, це граф Петро Рум"янцев, у якого Завадовський раніше служив начальником секретної канцелярії, а пізніше - сама Катерина II, при дворі якої він обіймав високі посади. 

Певну роль в отримані П. Завадовським великохутірських та драбівських маєтностей відіграв і його старий товариш - голова Чернігівської палати цивільного суду та  дійсний статський радник Григорій Фрідрикевич. Збереглося кілька листів  до нього П. Завадовського, в яких останній дякує йому за пораду отримати   переяславські "деревни" (згадуються В.Хутір, Драбів, Миклашівка та Білоусівка) і, просить його, як свою довірену особу,  доглянути за  цими маєтностями. У іншому листі, датованому 16 лютого 1776 року, П. Завадовський просить Г. Фрідрикевича бути разом зі своїм  старшим братом Іваном Завадовським та ще одним поміщиком Іваном Селецьким господарями в його нових поселеннях і дати їм раду, по можливості, не порушуючи прав наданих колоністам, поселених при В.Хуторі. [5]

Очевидно, після цього і було ухвалене рішення про будівництво на території колонії  Петро-Павлівської церкви,  назва якої увібрала в себе ім"я її фундатора, а точніше спонсора - Петра Завадовського. В такому разі 1776 рік можна сміливо вважати роком заснування і освячення цієї церкви, що підтверджує і дата складання її першої сповідальної книги. Одначе тут не зрозуміло чому Петро-Павлівська церква була підпорядкована  Пирятинській, а не  Золотоніській протопопії, до якої, зокрема, належала інша великохутірська церква - Пелагеївська. Напевне, це пояснюється особливістю приходу Петро-Павлівської церкви, який    складали іноземні поселенці, або, як їх  ще називали, "волохи". Проте, після 1784 року більша частина цих поселенців разом із своїми священиками  переселилися до Катеринославського намісництва, забравши з собою   різні церковні речі та іконостас.[6] Ті ж іноземці, що залишилися на великохутірських землях, згодом заснували на місці колонії населений пункт, що отримав назву Бойківська Слобода і запросили до неї нового священика. 

У клірових відомостях Золотоніської протопопії за 1792 рік знаходимо запис, який говорить про те, що у Петро-Павлівській церкві села Бойковська Слободка в дійсному служінні  знаходиться священик  Іоанн Грищенковський, штатних дячка і паламаря немає. Також у цьому документі сказано, що на той час у селі Бойковська Слобода було лише 19 дворів і 23 бездвірних хати. [7]

Прізвище Іоанна Грищенковского згадується і у метричній книзі Петро-Павлівської церкви за 1795 рік.  Цього року в нього  народився син Іоанн, "восприемниками" якого, тобто хрещеними батьками, стали великохутірський священик  Логгін Артемович та Ксенія Грищенкова. А через кілька місяців у священика Бойковської Слободи померла дочка Тетяна, про що також було зроблено запис у метричній книзі. [8]

З інших архівних документів дізнаємося, що Іван Грищенковський був священиком   Петро-Павлівської церкви і в 1814 році. У клірових відомостях Золотоніської протопопії за цей рік зроблено такий запис: "В повете Золотоношском, села Бойковской Слободы церковь Петро-Павловская, деревянная, к служению способная, одноприходская. При ней 104 двора, по числу коих  согласно указному положению надлежит быть священнику - 1-му, пономарю - 1-му, дячку - 1-му. Священник Иоанн сын Леонтиев Грищенковский, 48 лет, обучался в Переяславской семинарии нижним классам  риторики, философии и богословия. Окончил курсы в Киевской академии... Дячка, пономаря штатных не имеется"Крім цього у відомостях сказано, що  "У священника Иоанна Грищенковского сыновья: Иоанн, 19 лет, обучается в Переяславской семинарии классе риторики, и Григорий, 9 лет, заправляется началам  латинского языка. ".[9]  

Таким чином, можемо стверджувати, що  Іоанн (Іван) Леонтійович Грищенковський був священиком  Петро-Павлівської церкви понад 20 років і залишив після  себе помітний слід в історії Великого Хутора.  Із  сповідального  розпису цієї церкви за 1815 рік   дізнаємося, що дружину Іван Грищенковського звали Олена Семенівна і вона була на шість років молодшою від свого чоловіка. Також є відомості про те, що у підданстві  Івана Грищенковського  знаходився  49-річний житель   Бойковської Слободи Денис Пасічніченко та  5 членів його родини, які, очевидно, доглядали за домашнім  господарством священика. [10]  

Цікаво відзначити і те, що у цей час священиком драбівської  Архистратиго-Михайлівської церкви був  Леонтій Грищенковський, який, очевидно, доводився батьком Івану Грищенковському. Але про його діяльність на цьому місці  практично нічого не відомо. У той же у  "Кліровій книзі Полтавської єпархії на 1902 рік" знаходимо відомості про те, що драбівська церква також  була збудована стараннями графа Петра Завадовського у 1779 році й протягом тривалого часу вона  була головною храмовою спорудою Драбова.[11]

Тут виникає запитання: а що ж спонукало графа Завадовського будувати церкви у своїх володіннях, жертвуючи на це чималі  кошти? Частково відповідь на це запитання міститься у його листах до Григорія Фридрикевича, про які ми вже згадували. Але наївно було б думати, що це робилося  виключно із благородних  міркувань, продиктованих турботою про духовне благополуччя своїх підданих чи  кріпаків (хоча цього також не слід відкидати). Тим більше, що  Петро Завадовський постійно жив у Петербурзі або у своєму родовому маєтку Ляличі  на Чернігівщині (нині Брянська область РФ), тому навряд чи коли-небудь бував  у своїх драбівських володіннях. Але, як особа, що посідала у тодішній державній ієрархії дуже високі посади, він не міг не турбуватися про свою репутацію. А вона визначалася  не тільки  багатством та соціальним статусом, а й богоугодними справами, серед яких на першому місці було будівництво церков.

Очевидно, у цьому питанні у графа Завадовського був і цілком прагматичний  розрахунок. Враховуючи, що на той час церква у селі була практично єдиним  інститутом, який виконував і духовні, і  державно-адміністративні функції, існування приходських церков  було потрібне для забезпечення контролю над місцевим населенням та його обліку. Адже до 1783 року селяни могли вільно змінювати місце проживання, залишаючи своїх господарів, що, звичайно, створювало останнім певні проблеми.  Особливо актуальним це було щодо румунських та болгарських поселенців, які не маючи власної церкви, постійно скаржилися на своє становище і поривалися переселитися   в південні  краї, де також існувало багато переселенських колоній. А тому церква була потрібна ще й для того, аби утримати їх на великохутірських землях та пришвидшити   асиміляцію до місцевих умов. І, як бачимо далі, це завдання вона частково виконала.

У зв"язку з цим звертає на себе увагу той факт, що дозвіл на  будівництво Петро-Павлівської церкви  був виданий всупереч Указу Святійшого Синоду, згідно з яким  належало мати одну церкву на 150 дворів. І хоч у 1776 році колонія іноземних переселенців при Великому Хуторі нараховувала лише  71 двір, для неї  було зроблено виключення, можливо, навіть на прохання Петра Завадовського, який на той час уже був фаворитом  Катерини II і мав значний вплив при царському дворі. У будь-якому разі, граф Завадовський також залишив  в історії Великого Хутора свій слід, який  тягнеться аж до нашого часу.  

Тут потрібно зазначити ще й те, що  Петро Завадовський був першим міністром народної освіти в царській Росії і багато корисного зробив на цій ниві. Саме за його ініціативою на початку XIX століття у Російській імперії почали відкривати народні училища, гімназії  і університети,  які відіграли велику роль у  просвіті населення. Але мешканці Великого Хутора відчують це дещо пізніше, коли в селі буде відкрито двохкласне земське народне училище. Це сталося у  1872 році, а до того  там діяла церковно-приходська школа, у якій священики навчали сільських дітей початковій грамоті та основам релігійного вчення.

Отже, справедливо буде зауважити, що сільські священики і церковнослужителі були першими освітянами у селі і його першими літописцями. Імена багатьох з них збереглися у архівних документах, складених самими ж священиками. Наприклад, із сповідальних та метричних книг, які дійшли до нашого часу, дізнаємося, що у 1842 році священиком Петро-Павлівської церкви був Афанасій Васильович Падалка (37 років), який мав дружину Тетяну Павлівну (31 рік) і чотирьох дітей. Обов"язки дяка тоді виконував Іван Якович  Жиденко (57 років), який мав дружину Мотрону  і шестеро дітей. Серед вільних селян, які були прихожанами церкви,  у сповідальній книзі  згадуються Василь Гордійович Швидкий (42 роки), Тимофій Омелянович Скопич ( 41 рік), Григорій Савович Лабунець (40 років), Микита Йосипович  Бабник (47 років) та інші.    Всього на той час прихожанами Петро-Павлівської церкви було 977 селян. [12]

За даними сповідальної  відомості 1859 року, на цей час священиком Петро-Павлівської церкви уже служив 40-річний Іоанн Євсійович Степанюков, а паламарем був 17-річний Степан Торський. Прізвища цих служителів згадуються і в "Полтавських єпархіальних відомостях"  за 1870 рік.  Але, напевне,  невдовзі обидва вони були кудись переведені, оскільки з  1872 року священиком Петро-Павлівської церкви уже служив Петро Григорович Леонтович. 26 вересня 1872 року він був затверджений на посаді  законоучителя великохутірського земського народного училища, і, скоріше за все, був організатором цього навчального закладу.[13] У 1873 році  в ньому навчалося 47 хлопчиків і 1 дівчинка, а за десять років - уже   75 учнів, в т.ч. 1 дівчинка. На цей час училище уже мало власне приміщення з квартирами для учителя та його помічника. Штат училища складався з 3-х осіб: учитель - Федір Безверхий (закінчив Золотоніське повітове училище), законоучитель - священик Петро Леонтович (закінчив духовну семінарію), помічник учителя - Дмитро Бутовський (закінчив духовне училище). Попечителем училища був місцевий селянин Костянтин Рибак. Як свідчать матеріали Золотоніського повітового земства, у 1883 році на утримання Великохутірського земського народного училища виділялося 547 крб., зокрема 126 - від сільської громади і 421 - від земства.[14]

  Пізніше у кліровій  книзі Полтавської єпархії зустрічаємо відомості про те, що приходські школи грамоти і земські училища діяли при обох великохутірських церквах, а священики брали активну участь у просвіті місцевого населення. Отже, їхня роль не обмежувалася лише  духовними функціями і дуже часто  ці функції тісно перепліталися з громадською роботою.  Наприклад, у  матеріалах Золотоніського повітового земства за 1868 рік  знаходимо згадку про те, що священик с. Бойковська Слободка Петро Леонтович був гласним земських зборів Золотоніського повіту. І хоч про його діяльність на цьому поприщі нічого не відомо, уже сам цей факт говорить про те, що він був авторитетною і шанованою людиною, до того ж не бідною (вибори в земство відбувалися за майновим цензом).

На жаль, такі священики  довго не затримувалися на одному місці, бо в інтересах церковної служби  часто переміщалися від однієї парафії до іншої.  Це стосується і Петра Леонтовича, який  за даними журналу "Полтавські єпархіальні відомості", у 1895-1896 роках  уже служив священиком при Михайлівській церкві села Панського Золотоніського повіту. Там за його безпосередньої участі  була відкрита церковно-парафіяльна школа грамоти для дівчаток.

Очевидно, така  відданість справі народної освіти, яку проявляв  Петро Леонтович, передалася і його дітям. Принаймні, сьогодні ми точно знаємо, що на рубежі XIX-XX століть у Великому Хуторі працювала вчителькою його донька Наталія Петрівна Леонтович. У 70-х роках минулого століття  один з мешканців села  виявив на своєму подвір"ї частину надгробного каменя, який невідомо коли і як  там опинився. Коли ж цей камінь очистили від землі, то прочитали на ньому вигравіювані слова: "Леонтович Наталия Петровна. Род. 26 августа 1876 г., ум. 25 июля 1908 г. Мир душе твоей, дорогая дочь и сестра, лучшие годы своей жизни посвятившая делу народного образования (была народной учительницей 15 лет)". 

Як бачимо з цього лаконічного надпису,  Наталія Леонтович не була заміжньою і рано пішла із життя, знайшовши свій вічний спочинок на великохутірській землі. Також із надгробного каменя дізнаємося, що у неї був  брат, про долю якого, на жаль, нічого не відомо. Так само нічого невідомо і про долю Петра Леонтовича, який очевидно, не раз був у Великому Хуторі й після того, як закінчив тут  своє служіння. Адже окрім того, що у цьому селі була похована його дочка, у сусідній Ашанівці Петро Леонтович  мав власного вітряка,  який  станом на 1916 рік оцінювався земством у 370 крб.

 Уже нинішній настоятель Петро-Павлівської церкви о. Микола Гавелешко розповідав, що десь у середині 90-х років до Петро-Павлівської церкви приїздив онук того самого Леонтовича, який мешкав десь на Полтавщині й готовий був розповісти про свого діда. Але тоді цією інформацією ніхто не зацікавився, а розшукати його пізніше не вдалося. Також не вдалося     достеменно з"ясувати хто був наступним після Петра Леонтовича священиком  Петро-Павлівської церкви і настоятелем місцевої  парафії. Але за даними клірової книги Полтавської єпархії, у  1902 році тут уже служив  Олександр Михайлович Дем"яновський (в сані священика з 1870 року, скуфія - у 1896 році). Псаломщиком на цей час був  Гаврило Михайлович Сагарда (на посаді з 1886 року), а обов"язки церковного старости виконував  селянин-власник  Петро Іванович Криворучко. Церква мала 33 десятини ружної землі, в тому числі 3 десятини садибної. При ній була бібліотека, школа грамоти і земська народна школа. Також при церкві були два будинки для квартир причту, в одному з яких містилося шкільне приміщення. На цей час заробітна плата священика складала 120 крб., а псаломщика - 95. [15]   

У 1912 році, за даними "Довідкової клірової книги Полтавської єпархії" на утримання священика Петро-Павлівської церкви вже виділялося 300 крб., а псаломщика - 100. Як і раніше, на цих посадах  працювали Олександр Дем"яновський та Гаврило Сагарда, а обов"язки церковного старости виконував Юхим Дмитрович Саєнко. На цей час прихожанами церкви були двоє привілейованих осіб, 5 міщан і 1755 селян, в тому числі  мешканці двох хуторів Великохутірської волості.[16]   Очевидно, серед прихожан Петро-Павлівської церкви була і дружина Олександра Дем"яновського - Ганна, яка померла 15 січня 1913 року і похована неподалік від церкви. До нашого часу зберігся масивний хрест, встановлений на її могилі,  який і досі нагадує про  зв"язок родини Дем"яновських з Великим Хутором.

Як свідчать архівні документи, у 1915 році Олександра Дем"яновського  змінив 28-річний священик-місіонер о. Тихон Нестеренко. Це було пов"язано з тим, що у цей час Великий Хутір і його частина, яка все ще називалася Бойковською Слободою, стали одним із осередків баптистського руху, що ширився на Полтавщині і загрожував монопольному становищу традиційної церкви. До того ж баптисти, яких Російська Православна  Церква називала "сектантами", вели активну  антивоєнну  пропаганду, а це суперечило позиції офіційної церкви і вносило розкол у середовище віруючих. У зв"язку з цим о. Тихон Нестеренко і був переведений до Петро-Павлівської церкви, де відразу ж розгорнув  бурхливу діяльність. Ось що з цього приводу писали "Полтавські єпархіальні відомості": "Переведенний в отчетном году к церкви Бойковской Слободки о. Нестеренко, как приходской священник, устройством церковного хора, благолепным вдохновенным богослужением, проповедями, беседами, отеческим общением со своими духовными овцами и обличением баптистской лжи приостановил в приходе победоносное шествие штунды. Как уездный миссионер, он 1) принимал участие в Вознесенских народно-миссионерских курсах, 2) сделал 10 посещений зараженных сексанством пунктов уезда, 3) имел 8 пастырско-миссионерских совещаний... 5) вне своего прихода провел 7 полемических и 8 охранительных бесед и сказал 5 проповедей, 6) участвовал в заседании училищного и миссионерского отделения  Епархиального Советов. 16 ноября 1915 года о. Нестеренко за свои весьма усердные труды по миссии награжден набедренником". [17]

До цього можна додати ще й те, що о. Тихон Нестеренко був законоучителем Великохутірського початкового училища і навіть намагався організувати при Петро-Павлівській церкві притулок для малолітніх дітей. Такі притулки-ясла відкривалися за ініціативою повітового земства з тією метою, щоб під  час жнивної пори діти, чиї батьки були зайняті на польових роботах, не залишилися без нагляду. На організацію притулку у Великому Хуторі Золотоніське земство навіть виділило 50 карбованців, а за безпосередню організацію цієї справи узявся місцевий священик. Проте згодом під час перевірки з"ясувалося, що о. Тихон явно не зрозумів свого завдання, через що удостоївся іронічної критики на свою адресу.  Ось що з цього приводу було сказано у звіті земської комісії за 1916 рік:

"Дети были собраны на выгоне возле могилы, которая служила сборным пунктом; выкопаны две печки для приготовления пищи и приют готов. Каждый день дети собирались к завтраку, обеду и ужину, а все остальное время были или у себя дома без всякого присмотра, или бродили по огородам, конечно же чужим, или шатались по огромному выгону без определенного занятия.  При посещении одним из членов комиссии упомянутого табора под названием приют-ясли, детей возле печки было трое. На вопрос где остальные дети, отдыхавшие тут две женщины заявили, что пообедали и разошлись по домах. О  том, что дети, вероятно, обедали можно судить по обстановке; стояли горшки и миски, из которых лакомились остатками собаки. На вопрос, где помещаются дети в ненастье, прислуга заявила, что ненастья не было и пока в помещении нет нужды. По собранным справкам, дети были в возрасте от двух до семи лет; собирались несколько раз в церковную школу и под руководством отца-настоятеля пели "Господи  Помилуй" и другие Божественные песнопения... Полезность такого приюта-яслей Комиссия отрицает, а следовательно отпущенные 50 р. Земством не достигли назначения, а только были употреблены как бы на устройство бесплатной столовой, совершенно ненужной, чего Земство и не имело ввиду. Для отца же настоятеля вся затея явилась рекламой о его полезной  деятельности для населения и теплого отношения к детям населения за земский счет..." [18]

Про те, як  склалася подальша доля Тихона Нестеренка і де він ще зумів себе проявити, на жаль, нічого не відомо. Адже невдовзі на теренах Російської імперії спалахнула революція, яка переросла у громадянську війну, а потім і у війну більшовиків проти власного народу...

 Продовження теми читайте у розділі III.