Left menu:

ФОТОГАЛЕРЕЯ (додано новий розділ " О.А.Дорошенко"









ЦЕРКВА

 

IV. Пелагеївська церква і її служителі

 

Де саме знаходилася перша великохутірська церква — достеменно невідомо. За туманними переказами, які дійшли до нашого часу, стояла вона  нібито там, де зараз знаходиться територія колишньої восьмирічної школи, і де колись було одне з найдавніших сільських кладовищ.  Там же, неподалік, стояли і священицькі помешкання (нині це відрізок вулиці Піонерської). Однозначно можна сказати лише те, що для укладачів  Рум’янцевського опису церква була одним з головних орієнтирів. “В селе Великий Хутор против церкви великохуторянской по дороге, идущей з слободки Дуниновки через греблю и оное село Великий Хутор поуз дворец Гд-рев  в правой стороне двор его священника Позняка...”, – читаємо у цьому документі. Там же знаходимо згадку про помешкання іншого великохутірського священика: "...напротив церкви с правой стороны двор оного священника викария Ивана Мартынова”. [1]

На жаль, у Рум’янцевському описі нічого не сказано про те, ким  і коли була збудована великохутірська церква та який вона мала вигляд, а тому ці питання стали предметом окремого дослідження. В результаті  у фонді Київського-Бориспільської духовної консисторії ЦДІАУ у м. Києві вдалося виявити  документ, який значною мірою пояснює  історію появи першої великохутірської церкви.  Це справа про відмову іконописцю Івану Обізиму  в розпису іконостаса в новозбудованій церкві села Великий Хутір Золотоніської протопопії, що датована березнем 1766 року (див. додаток 1). Саме того року  Іван Обізим звернувся до єпископа Переяславського і Бориспільського Гервасія з проханням “освидетельствовать его художества” і видати дозвіл на розпис церков.[2]  Зокрема, у своєму  “нижайшем доношении” на ім’я єпископа Іван Обізим повідомляє про те, що планує розпочати розпис іконостаса в новозбудованій великохутірській церкві Преподобномучениці Пелагеї і вже домовився про це з власником Великого Хутора Микитою Ашаніним, священиком цього села та прихожанами.  Також Іван Обізим повідомляє про фінансовий бік цієї справи: розпис іконостаса коштуватиме 80 карбованців (крім харчів), а  оплачуватиме їх Микита Ашанін із власних коштів.

Попри те, що духовна консисторія відмовила Івану Обізиму у розписі іконостаса великохутірської церкви, визнавши його художества “неискусными”, лист цього іконописця містить дуже цінні відомості.  По-перше, з нього ми дізнаємося коли було завершено будівництво великохутірської церкви —1766 рік. По-друге, стає зрозуміло, що одним з тих, хто  фінансував це будівництво був управитель кантакузінських маєтностей Микита Ашанін ( у своєму листі І. Обізим помилково називає його власником Великого Хутора). Але як би там не було, з листа ми довідуємося, що М. Ашанін готовий був пожертвувати (і мабуть таки пожертвував)  на розпис іконостаса Пелагеївської церкви величезну на той час суму – 80 карбованців, тоді коли річна зарплата робітника казенної економії складала всього лише  3 крб., а  селянський  двір можна було купити за 7 крб.

Ці обставини наводять на думку, що Микита Ашанін мав серйозне зацікавлення у будівництві та оздобленні  великохутірської церкви і, скоріше за все, був замовником цього будівництва. На користь цієї версії  свідчить і той факт, що згадана храмова споруда була названа  на честь Преподобної Пелагеї, яка не особливо пошановувалася Російською Православною Церквою. Наприклад, у клірових відомостях Полтавської єпархії за 1912 рік  з поміж сотень церков ім’я Преподобної Пелагеї носила лише одна - великохутірська. З цього можна зробити висновок, що згаданий храм був збудований на честь конкретної людини, яка носила ім’я Пелагеї,   а вже за церковними канонами йому дали ім’я святої діви. Можливо, для  Микити Ашаніна цією людиною була його померла мати або дружина, пам’ять про яку він увічнив, збудувавши у Великому Хуторі православну святиню. Принаймні, іншої версії, яка б пояснювала історію   появи Пелагеївської церкви та походження її не зовсім звичної назви,  на сьогодні не існує. Не існує і детального опису чи графічного  зображення цієї церкви, а тому  про її первісний  вигляд можемо лише здогадуватися, орієнтуючись, зокрема,  на тогочасні традиції церковного будівництва та сакральну архітектуру Середнього  Подніпров"я.

Одним із зразків такої архітектури  можна вважати  дерев’яну Троїцьку церкву із села Драбівці Золотоніського району. На охоронній табличці згаданої церкви сказано, що вона збудована у 1794 році. Проте архівні документи називають іншу дату - 1765 pік. Про будівництво цієї церкви у 1767 році в Переяславсько-Бориспільску консисторію доповідав  протопіп Золотоніського духовного правління Василь Петрашевич, а її першим священиком був  Кость Антипович.[3]   

Отже, драбівецька церква  була збудована практично тоді ж, що й великохутірська, і можливо, одними й тими ж майстрами. Тим більше, що у XVIII столітті державних законів, які б визначали архітектурне обличчя церковних споруд, не існувало, а тому їхнє будівництво  здійснювалося, як правило, за зразками уже збудованих приходських храмів, найближчий з яких знаходився саме в  Драбівцях.

Це була традиційна тризрубна одноверха церква, з восьмигранним центральним зрубом та шестигранними вівтарем і бабинцем. Проте до нашого часу споруда дійшла в спотвореному вигляді, внаслідок великої перебудови у 1864 році, що була викликана  необхідністю збільшити церкву. Вона була підігнана до взірців типових так званих єпархіальних церков, що будувались у другій половині XIX ст. за шістьма проектами, затвердженими Синодом. Крім цього споруда тричі переносилася з місце на місце, останній раз — у 1905 році, а в 1928 році вона зазнала  капітального ремонту. Утім, повернути їй первісний вигляд змогли лише у  1990 році, коли дерев’яна церква була відреставрована бригадою Львівської реставраційної майстерні під керівництвом Миколи Якимовича. На сьогодні драбівецька Троїцька церква має статус  пам’ятника народної архітектури, який знаходиться під охороною держави.[4]

Ще  одним зразком тогочасної народної архітектури можна вважати  Миколаївську церкву із села Сенківці того ж Золотоніського району. Збудована у 1741-1743 роках під патронатом св. Харлампія, ця церква мала вигляд  однобанної хрещатої у плані споруди, викладеної із соснових брусів з короткими бічними раменами та  шестигранним зрубом вівтаря.[5]  У XIX столітті цю церкву також кілька разів перебудовували, а вже у наш час вона була розібрана і перенесена у село Стецівку Чигиринського району на Черкащині, де створюється етнографічно-туристичний комплекс "Козацький хутір".

Що ж до великохутірської церкви Преподобної Пелагеї, то, очевидно,  її  також кілька разів перебудовували, а  в  1870 році у селі було збудовано новий дерев’яний храм на кам’яному фундаменті.[6]  На жаль, він  простояв лише шість десятиліть і, за спогадами старожилів села, остаточно  був зруйнований у середині 30-х років минулого століття  під час більшовицької кампанії з нищення культових споруд. Втім, у великохутірському краєзнавчому  музеї зберігся картонний макет цього храму, виготовлений по пам’яті мешканцем села Миколою Чирвою, а також  кілька малюнків,  зроблених колишнім директором музею Олександром Дорошенком. По них  ми і можемо судити про архітектурні особливості Пелагеївської церкви, яка була одним із зразків дерев’яного народного зодчества XIX ст. Також до цього можна додати, що за подібним проектом у 1890 році  була збудована дерев’яна церква Святої Параскеви  у селі Антипівка Золотоніського  повіту, яка збереглася до нашого часу.

Та щоб ми про це не говорили, найбільша цінність цієї церкви полягала в тому, що протягом багатьох десятиліть для місцевих ( та й не тільки для місцевих) жителів вона була головним осередком духовного спілкування  і зберігачем християнських традицій, які передавалися із покоління у покоління. На великі релігійні свята біля неї збиралося майже все село, а у будні селяни приходили до церкви  зі своїми сімейними потребами, викликаними народженням дитини, весіллям, хворобою чи смертю когось із рідні. Крім цього церква була центром  громадського спілкування: тут влаштовували загальносільські молебні, звідси починалися процесії навколо села по ланах для забезпечення врожаю або запобігання стихійним лихам. Також під церкву збиралися послухати мандрівних богомольців, співців-лірників тощо.

Отож, навколо церкви  концентрувалося практично все життя сільської громади. Тому й заснування та будівництво сільського храму  було особливою, святковою подією, яка відбувалася  за спеціальними правилами (канонами).

По-перше, засновувати церкву міг лише єпископ або з його благословення визначений священик, а дозвіл на будівництво храму давало єпархіальне начальство. По-друге, для будівництва церкви обиралося  особливі, біоенергетичні місця, на яких закладався чотирикутний камінь з висіченим хрестом. Там же, на місці майбутньої церкви, закопувалися часточки  мощів святих і написаний на пергаменті або викарбуваний на мідній дошці текст про закладення храму. Після цього по контуру майбутньої церкви викладали колоди, а також готували великий дерев"яний хрест, який ставили у вівтарі на місці, де мав бути престол храму. Ось як описується ритуал заснування дерев"яної церкви  у книзі В. Вечерського "Українські дерев"яні храми":

"Від найближчої діючої церкви йде хресний хід до будівельного майданчика. Там священик кадить весь викладений колодами периметр майбутнього храму, йдучи од вівтаря проти сонця навколо святині. У молитвах, які при цьому читано, закликається Боже благословення на всіх, хто трудитиметься на спорудженні церкви, а також проситься приставити до цієї справи й до трудівників ангела-хранителя. Далі освячується вода й нею кропиться місце, де має бути престол, після чого на ньому ставлять вертикально великий дерев"яний хрест. Потім кроплять святою водою закладний камінь, його вміщують у рів під стіну вівтаря, на камінь "возливається єлей", а священик сокирою тричі вдаряє в середню колоду вівтаря, примовляючи: "Починається справа ця в ім"я Отця, Сина і Святого Духа в честь же і пам"ять ( далі йде назва церковного празника чи ім"я святого, яким присвячено храм). Амінь". Після цього він кропить водою контур церкви, йдучи від північної стіни проти сонця..."

Очевидно, за такою ж процедурою відбувалося і закладення великохутірської церкви преподобної Пелагеї, яка була зведена  на просторому   майдані у центрі села. А от  ким були її будівничі й на яких умовах вони будували церкву, на жаль, залишилося загадкою. Єдине, що ми можемо стверджувати з певністю, це те, що будівництво Божого храму відбувалося за активною участю сільської громади і кожен її член вважав своїм обов’язком зробити на цю справу якийсь внесок. Та головний фінансовий внесок, очевидно, був зроблений управителем кантакузінських маєтностей і дворянином  Микитою Ашаніним.

  Як ми знаємо з Рум’янцевського опису Великого Хутора його двір знаходився саме біля церкви і там же були помешкання двох великохутірських  священиків — Федора Позняка і Івана Мартинова. Також з Рум’янцевського  опису  дізнаємося, що за своїм матеріальним становищем   обидва   священики помітно виділялися серед інших жителів  села. На відміну від  простих селян, які жили у мазанках або землянках (земляних хатах), великохутірські священики мали добротні дерев"яні будинки з господарськими будівлями і так звані "людские избы" у яких мешкала прислуга та їхні наймити. У Федора Позняка таких було шестеро. Крім того  цей служитель мав чимале господарство:  10 коней, 8 робочих волів, 4 биків, корову з телям, п"ятеро свиней, а також  землю і ліс в урочищі Моруговому  під селом Вільхами. "Оный лес достался ему священику Позняку при покупке от подданого кантакузинских маетностей жителя села Ольхов Федора Цыганина в 1763 году генваря 5 дня ценою за 45 рублей, на что и купчая крепость имеется", - говориться в описі. З цього ж документа довідуємося, що на великохутірських землях священик Федір Позняк поселився "с дозволения бывших кантакузиных маетностей досмотрщика ротмистра Полянского, чему будет годов одинадцать..." [7]   

 Що ж до іншого великохутірського священика Івана Мартинова, який мав звання вікарія  (від латинського “намісник”, що не має своєї єпархії і допомагає  в керуванні іншому священику чи архієрею), то його статки були дещо скромнішими. У своєму господарстві він мав 4 коней, 4 волів, 4 корови з телятами, 39 овець та іншу живність, за якою доглядали двоє його найманих працівників та сім"я підсусідка Лавріна Піскуна. Крім цього у Рум"янцевському описі сказано, що  "попов двор, состоящий издавна в описаных маетностях кантакузинских, а собственных грунтов и других угодий священик Мартынов никаких не имеет".[8]   

З цієї короткої інформації можемо зробити висновок, що Федір Позняк та  Іван Мартинов та були першими великохутірськими священиками, які з’явилися тут ще до появи церкви, і, безсумнівно, вони  також докладали зусиль для того, щоб  на території  їхньої парафії з’явився православний храм.  По-перше, існування такого храму суттєво піднімало статус священиків і покращувало умови   для проведення ними богослужінь та здійснення різних церковних відправ (требів). По-друге,  з появою Божого храму  змінювався і статус поселення, в якому він знаходився, бо тільки тоді населений пункт міг  назватися селом, на відміну від хуторів, слобод і “деревень”, які не мали своїх церков. Відтак, справедливо буде зауважити, що  історія    Великого Хутора, як адміністративної одиниці, бере свій початок саме з 1766 року, коли на його території почала діяти Пелагеївська церква. До того ж ця місцевість називалася просто Хутором, який через свої  розміри звався  ще й  “великим”.

Тут потрібно зазначити, що місце і роль церкви у житті Великого Хутора та великохуторян  визначалася не тільки її  релігійно-духовним призначенням, а й тією роллю, яку Церкві відводила держава. Адже ще за часів Петра I вона  була одержавлена і фактично стала частиною самодержавного  апарату. Аж до 1917 року священики та інші церковнослужителі отримували від держави заробітну плату і пенсійне забезпечення, а натомість  зобов’язані були брати  участь у  реалізації ідеологічних завдань, які перед  ними ставили Святійший  Синод та єпархіальне начальство. Зокрема, духовні особи мали проводити політику із навернення в християнство так званих іновірців, слідкувати  за благонадійністю своїх парафіян та виявляти серед них втікачів і розкольників-старовірців. З цією метою ще у 1718 році Указом Петра I  було запроваджено порядок, за яким  один  раз на рік у дні Святої Чотиридесятниці ( перші 40 днів Великого посту)   усі жителі міста чи села, за виключенням малолітніх дітей та тяжкохворих, мали прийти до церкви на  сповідь та прийняти причастя, про що складалися відповідні відомості (див. додатки 2, 3, 4). Кожен священик особисто відповідав за достовірність таких відомостей, а в разі приховування важливої інформації, ризикував позбутися сану. Також було запроваджено штрафи, згідно з якими за неявку на сповідь та причастя поселяни мали сплачувати на перший раз 5, на другий 10, а на третій раз –15 копійок.

Ще одним важливим завданням Церкви і церковнослужителів було  складання так званих метричних відомостей, у яких відображалася інформація про кількість народжених та померлих парафіян, а також про кількість укладених шлюбів (див. додаток 5). Частина цих відомостей збереглася до наших днів, завдяки чому сьогодні можна отримати цінну інформацію  із життя того чи іншого населеного пункту, а також  із життя самих приходських священиків.

Наприклад, із метричної книги Пелагеївської церкви за 1790 рік дізнаємося, що на цей час священиком у ній служив 44-річний Логін Артемович Артемович, а паламарем був 22-річний Іван Іванович  Михайловський. Вони зафіксували, що того року у Великому Хуторі народилося 49 осіб (23 хлопчики і 26 дівчинок), померло  16 осіб (6 чоловіків і 10 жінок), одружилося 12 пар. Окремий розділ метричної книги присвячений мешканцям хутора Михайлівки, які певний час також були приписані до Пелагеївської церкви, оскільки не мали свого  храму (він з’явився тут тільки у 1844 році).[9]

Ще одне архівне джерело — сповідальний розпис церков Золотоніської протопопії за 1802 рік, у якому  є і розпис великохутірської церкви преподобної Пелагеї. На цей час у ній служив все той же Логін Артемович, а стихарним дячком був Іоанн Михайлович Михайловський. За їхніми записами можна з’ясувати, що того року серед прихожан церкви було 772 мешканці Великого Хутора, які належали графу Петру Завадовському і 627 мешканців хутора Михайлівки, підданих поміщиці  Катерини Галаганової.[10]

Прізвище  Логіна Артемовича  згадується і у “Відомостях про кількість священиків, церковнослужителів, їх сімей і дворів в Золотоніському повіті”. Цей документ  датований 1814 роком і містить короткий опис великохутірської церкви та її причету: "В повете Золотоношском  села Великого Хутора церковь Преподобныя Пелагеи деревяная к служению способная одноприходская. При ней 184 двора, по числу коих согласно указаному положенню надлежит быть священику – 1-му, дячку–1-му, пономарю–1-му. Священник - Логгин Артемов сын Артемович, 68 лет, дячка штатного не имеется, пономарь указник - Михаил Максимов сын Базилевич, 24 лет”.[11]

Очевидно, Логін Артемович був наступником Федора Позняка, прізвище якого, записане на польський манер – Позняковський, згадується ще у кліровій відомості Золотоніської протопопії за 1784 рік. Тоді священиками Пелагеївської церкви  були Федір Позняковський і його син  Степан, а дяком служив Яків Загаржевський (можливо Захаржевський).[12]

 Прізвище Степана Позняковського згадується ще в одному документі, датованому 1783 роком. Того року із “репортом” про його негідну поведінку  до Переяславської духовної консисторії звертався золотоніський протопіп Петро Базилевич. Зокрема, у своєму донесенні він повідомляв про конфлікт, що стався  між Степаном Позняковським та священиком сусіднього села Миколаївки Савою Степановим. Останній був першим священиком миколаївської церкви, яку збудували у 1781 році. Тоді ж до неї були приписані жителі Великохуторянської слободки, які не мали свого храму. Але в 1782 році великохутірський священик Степан Позняковський “возмутил народ”  і перестав пускати до нього миколаївського священика для відправи церковних треб. У зв’язку з цим Позняковський був викликаний у Золотоніське духовне управління для надання пояснень і  пояснив, що діяв так, буцімто, з відома  власника Великого Хутора та Великохуторянської слободки. З цієї ж причини він відмовився давати підписку про те, що не чинитиме перепон миколаївському священику надалі, тобто ослухався свого начальства.  У зв’язку з цим воно і звернулося до вищої інстанції – Переяславської духовної консисторії. [13] 

Чим закінчилася ця історія, достеменно не відомо. Але ми знаємо, що у 1790 році священиком Пелагеївської церкви вже служив  Логгін Артемович, про якого ми згадували вище.

Таким чином, можемо констатувати, що Федір Позняковський (а можливо, Позняховський, Пізняхівський) служив великохутірським священиком більше 30 років, і приблизно стільки ж у цьому сані прослужив Логін Артемович. Прикметно, що у Великому Хуторі й досі проживають представники роду Позняковських-Пізняхівських, який пустив тут глибоке коріння. Адже крім Степана Федір Позняковський мав ще одного сина, Йосипа, який навчався у Переяславській духовній семінарії і з якоїсь причини був відрахований з цього закладу. Напевне, Йосип  вирішив пожертвувати священицькою кар’єрою заради сімейного благополуччя. Відомо, що у 1774 році його батько звертався з “нижайшим доношением” до єпископа Переяславського та Бориспільського і просив видати білет на одруження Йосипа, що й було зроблено.[14] Також маємо відомості, що у 1829 році якийсь Данило Позняковський служив священиком Михайлівської церкви села Драбова і пізніше ніби-то за богохульські висловлювання був позбавлений священицького сану та засланий у Полтавський Хрестовоздвиженський монастир на розкаяння. [15] 

У будь-якому разі діяльність священицького роду Позняковських не минула безслідно. Про це свідчить і той факт, що   пам"ять про нього зберігається серед теперішніх нащадків цього роду, одним з яких є жителька Великого Хутора Євдокія Андріївна Рева (Пізняхівська) 1926 р.н. Живуть у селі й нащадки інших священицьких родів, про які йтиметься далі.

У 1842 році священиком Пелагеївської церкви вже був 37-річний Павло Іванович Корнієвський, дяком служив 27-річний  Іван Омелянович Горонович, а указним паламарем — 18-річний Степан Михайлович Базилевич.  У сповідальній відомості Пелагеївської церкви за цей рік також  читаємо, що священик Павло Корнієвський мав дружину Анастасію Данилівну (26 років),  а також двох дітей — Михайла  (8 років), і Георгія (1 рік).[16]  А з “Полтавських єпархіальних відомостей” довідуємося, що пізніше  Іван Горонович служив священиком  Свято-Троїцької церкви у селі Михайлівка, а Степан Базилевич був висвячений на дяка і до  квітня 1870 року служив у Пелагеївській церкві Великого Хутора. На цей час священиком цієї  церкви вже був Федір Грищенковський, а псаломщиком служив Тимофій Орда, який був  переведений на цю посаду з Хрестовоздвиженської церкви села Галицького Кременчуцького повіту. [17]

 Загалом, потрібно зазначити, що подібні переміщення священиків та інших духовних осіб відбувалися досить часто і обґрунтовувалися  інтересами церковної служби. Тому, як правило, вони довго не затримувалися  на одному місці. Проте у цьому правилі  були і свої виключення, які  свідчать про прив’язаність священнослужителів до своїх вірян. Цілком справедливо ці слова можна віднести і до священика Пелагеївської церкви   Іоанна Іоанновича  Росінського, який більше 40 років (приблизно  з  1872 до 1917 рік ) вірою і правдою служив великохутірській громаді .

Тут потрібно зазначити, що  Іоанн Росінський також належав до відомого священицького роду, представник якого, теж Іоанн Росінський, переселився на Лівобережну Україну з Правобережної ще у 1763 році. У фонді Київсько-Бориспільської духовної консисторії ЦДІАУ знаходимо справу, датовану цим роком, де говориться про призначення Іоанна Росінського, який прибув з Правобережної України у зв’язку з переслідуванням уніатами, священиком Преображенської церкви села Бубнова.[18]  Його син Григорій на той час навчався у Переяславській духовній семінарії. Пізніше нащадки роду Росінських служили  у різних церквах Полтавської губернії і залишили про себе гарну пам’ять. Зокрема, у Полтавських єпархіальних відомостях за 1865 рік знаходимо згадку про священика Іоанна Росінського, який служив при Миколаївській церкві села Митлашівки Золотоніського повіту, а пізніше при Введенській церкві села Мутих того ж повіту.

Що ж до великохутірського Іоанна Росінського,  то за даними клірової книги Полтавської єпархії, він був рукопокладений у сан  священика в  1872 році, а у 1878 році уже згадується як священик Пелагеївської церкви села Великий Хутір, який служив тут разом із псаломщиком  Терентієм Чернявським та паламарем  Григорієм Грицаченком.[19]  Також маємо дані, що у 1896 році за особливі заслуги перед церквою Іоанн Росінський  отримав  скуфію – бархатний головний убір фіолетового кольору, яким нагороджувалися православні священики, а у 1907 році Святійший Синод Російської Православної Церкви присвоїв йому титул  протоієрея, що означає “священик найвищого чину”.[20]

Як свідчать архівні джерела, Іоанн Росінський помер  29 червня 1917 року і був похований у Великому Хуторі. Тут же похований і його син Павло Іоанович (Іванович) Росінський, який служив священиком Пелагеївської церкви в останні роки її існування. Очевидно, на долю Павла Росінського  випало найбільше випробувань, адже йому довелося бути свідком закриття, а потім і  знищення Пелагеївської церкви, у якій  багато років служив його батько і від якого він перебрав священицьку естафету.

За спогадами  старожилів Великого Хутора, після закриття у 1930 році церкви  її останній настоятель Павло Росінський працював учителем у місцевій школі й жив приватним життям, а помер він своєю смертю приблизно у 50-х роках XX століття. Але священицький рід Росінських був добре відомий у Великому Хуторі аж до початку 80-х років, коли відійшла у вічність остання представниця цього роду Софія Павлівна Росінська (1894 – 1979) —дружина Павла Росінського, яка довгий час  вчителювала у місцевій школі. Знаходилася вона  на теперішній вулиці Піонерській і там же, поруч з нею, був священицький будинок.  Також відомо, що подружжя Росінських мало сина Леоніда 1926 року народження, який у 1943 році був мобілізований на війну і загинув на території Латвії.

Що ж до інших служителів Пелагеївської церкви, то про них  маємо досить скупі відомості, які часто обмежуються лише загальними біографічними даними. Так, у кліровій книзі Полтавської єпархії на 1902 рік читаємо, що на той час псаломщиками цієї церкви був  Дмитро Олексійович Симонович (на посаді з 1857 року), стихарем  – Григорій Якимович Орловський (на посаді з 1894 року), церковний староста  –  Лаврентій Самуїлович Новохатько. Річне жалування  священика тоді складало 120 крб., а псаломщика – 36. Разом з мешканцями сіл Гайворонщини та Рождественського, які були приписані до  Пелагеївської церкви, її прихід   нараховував 2478 осіб. Крім цього церква мала 36 десятин власної землі,  при ній діяла церковна бібліотека, приходська школа грамоти  і земське училище.[21]

До 1 травня 1907 року псаломщиком цього храму був Григорій Дияконенко, якого змінив на цій посаді  Андрій Барута, а з 8 липня 1907 року дияконом церкви служив Іоанн Андрієвський.[22] У 1912 році    псаломщиком Пелагеївської церкви вже служив  Микола Вікторович Білінський, учасник російсько-японської і Першої світової війни, а обов’язки церковного старости виконував селянин  Матвій Степанович Куниця.[23]     Також відомо, що після революції один час старостою Пелагеївської церкви був Іван Остапович Нижник (помер у 1956 році).

В останні роки існування церкви  обов’язки церковного старости  виконував  Прокіп Никифорович Гриценко, якого я знав особисто й пригадую, як щиру й добропорядну людину. Не зважаючи на те, що у радянській часи в суспільстві затято культивувалася нетерпимість до віруючих, дід Прокіп до самої смерті залишався  відданим православній вірі. Пригадую, що у  його скромній сільській оселі було  багато ікон і церковних книг, а по середині стояв великий дерев’яний  хрест. Крім цього дід Прокіп запам’ятався тим, що у своєму домашньому господарстві тримав чималу  пасіку й умів заговорювати різноманітні хвороби та болячки, через що його називали характерником.

Справжнім подвижником православної віри був і отець Гаврило Михайлович Сагарда, який став настоятелем Пелагеївської церкви у 1917 році, після смерті Іоанна Росінського. До цього майже  26 років   він служив псаломщиком, потім дияконом великохутірської  Петро-Павлівської церкви і одночасно був законоучителем  церковно-приходської школи.[24]

На жаль, у Великому Хуторі уже мало хто пам’ятає про Гаврила Сагарду і про його заслуги перед сільською громадою. Але цю пам’ять зберігають архівні документи, які були виявлені мною у державному архіві Полтавської області. Отож, спробуємо за ними прослідкувати    життєвий шлях цього священика.

Гаврило Сагарда народився 23 березня 1868 року в селі Трубайці Хорольського повіту Полтавської губернії в священицькій сім’ї. Його батько, Михайло Сагарда, служив у Преображенській церкві села Манжелія Кременчуцького повіту і за традицією таку ж кар’єру готував для свого сина. У 1886 році Гаврило Сагарда закінчує Полтавське духовне училище і  того ж року  вступає  до Полтавської духовної семінарії. Але навчання триває не довго. Вже наступного року  на прохання батька   Гаврила відраховують з першого курсу семінарії, після чого він розпочинає службу  псаломщиком: спочатку у селі Зуївці  Миргородського повіту, а потім - у селі Зачепське на Кобеляччині. Разом з цим працює учителем при церковно-приходських школах та школах грамоти. У  1891 році на  прохання Гаврила Михайловича його переводять до великохутірської Петро-Павлівської церкви, де  він також сумлінно працює псаломщиком та законоучителем церковно-приходської школи. Тут же він одружується із місцевою  селянкою  Марією Дерновою з якою протягом спільного життя вони народжують дев’ятеро  дітей.

27 жовтня 1902 року Гаврила Сагарду було рукопокладено на диякона, а 27 січня 1916 року 11 священиків 6-го благочинного округу Золотоніського повіту порушили перед єпископом Полтавським і Переяславським Феофаном клопотання про  підвищення його  до сану священика (див. додаток 6). Втім, проти цього категорично виступив  тодішній настоятель Петро-Павлівської церкви о. Тихон Несторенко, який не хотів втрачати в його особі  цінного і добросовісного помічника. Враховуючи  клопотання Тихона Нестеренка,  Полтавська духовна консисторія кілька разів відкладала розгляд питання про підвищення  Гаврила Сагарди і лише наступного року після кількох наполегливих звернень його таки було рукопокладено на священика та призначено настоятелем  великохутірської Пелагеївської церкви. Мабуть,  не останню роль у вирішенні цього питання відіграла і позиція прихожан цієї церкви, які на своїй сходці ухвалили  відповідне  клопотання до єпископа Феофана. “Мы знаем лично Диакона о. Гавриила Сагарду, - говорилося  у клопотанні,- знаем его служение Диаконом 15 лет, потому что он часто, а на храмовой праздник ежегодно участвовал в соборном служении в нашем храме; человек имеет многочисленную семью, знает нужду и горе и мы сочувствуя ему, хотим поддержать его в бедственном положении. Хотя он и не имеет образовательного ценза, но его продолжительная служба в качестве причетника и учителя церковной школы и практический опыт вполне гарантируют проводить ему священницкое служение”. [25]

 Як видно з архівних документів, під цим зверненням підписалося 27 грамотних прихожан Пелагеївської церкви, а  за 37 неграмотних свій підпис поставив  селянин    Семен Куниця (див. додаток 7). 9 серпня 1917 року  Гаврило Сагарда вже складав присягу на вірність Російській державі та Тимчасовому уряду після чого приступив до виконання своїх душпастирських обов’язків...

Продовження теми читайте у розділі V.